Проблема особистості у філософських концепціях А. Бергсона

Ідейним джерелом концепції християнського персоналізму була система, близька до філософії життя, яку запропонував найвидатніший французький мислитель останньої чверті XIX – першої половини XX ст. Анрі Бергсон (1859–1941), що став основним предвісником персоналізму. Освіту отримав у ліцеї Кондорсе в Парижі, потім в 1878–1881 у Вищому педагогічному інституті. Викладав у різних ліцеях в Ар'є і Клермон-Феррані. Доктор філософії (1889) – дві дисертації: «Досвід про безпосередні дані свідомості», «Ідея місця в Аристотеля» (латинською мовою). З 1897 – професор філософії Вищої педагогічної школи. Професор Колеж де Франс (1900–1914). Член Академії моральних і політичних наук (1901), її президент (з 1914). Член Французької Академії (1914), лауреат Нобелівської премії з літератури (1927). В 1911–1915 читав курси лекцій у США, Англії й Іспанії. Перший президент (з 1922) Комісії Ліги націй з інтелектуального співробітництва (майбутня ЮНЕСКО). Під час Другої світової війни уряд Віші запропонував Бергсону не проходити обов'язкову для євреїв процедуру реєстрації, він відповів відмовою. Помер в окупованому нацистами Парижі від запалення легень, підхопленого в черзі на реєстрацію євреїв.

Основні праці: «Вступ до метафізики», «Сміх», «Творча еволюція» та інші.

Основною категорією його філософії є життя, яке він розуміє як «творчу еволюцію», «життєвий порив». Саме концепцією «творчої еволюції» увійшов він у світову філософію. Бергсон піддав критиці еволюційні концепції Дарвіна і Спенсера як механістичні й детерміністичні, в яких фактично знята проблема появи нового, непередбачуваного. Справжня еволюція, на думку Бергсона, – це творчість нових непередбачуваних форм. У цьому вона подібна до художньої творчості.

Згідно зі схемою цієї еволюції, все суще перебуває в безперервній зміні, пориванні, творчості, яка на кожному з етапів включає дві протилежні сторони – пасивну, що тягне вниз, й активну, що, відштовхуючись від пасивної, прагне піднестись вгору. Такою протилежністю є, наприклад, протилежність мертвої, інертної матерії і творчого життя. Піднявшись вгору, відштовхнувшись від матерії, життя, в свою чергу, роздвоюється на застиглу інертну форму (рослини) й активну (тварини). А тварини також роздвоюються на тих, що живуть незмінними інстинктами (комахи), і тих, що навчаються, мають інтелект, вищим виявом якого є інтелект людини. На стадії суспільства Бергсон також розрізняє нижчу, застиглу фазу – закрите суспільство і вищу, творчу – відкрите суспільство.



В основу цієї схеми покладено життєвий творчий порив, який, долаючи опір пасивних, застиглих форм, піднімається до творення вищих, активних форм. Ця концепція є ідеалістичною, оскільки рушієм творчого пориву визнає божественне начало. Безперечною її заслугою є спроба представити всі події у Всесвіті як єдиний потік творення все нових форм.

В основі концепції «творчої еволюції» перебуває своєрідна інтерпретація часу, яку поряд з інтерпретаціями часу засновника феноменології німецького філософа Едмунда Гуссерля й американського філософа–прагматиста Вільяма Джемса вважають важливим філософським досягненням XX ст. Вони внесли в розуміння часу ідею часовості людського буття (людське існування – це постійне співвідношення минулого досвіду, минулих переживань і сучасного; це і націленість на майбутнє, проект майбутнього). Якщо у XVIII ст. мислителі акцентували увагу на природі (просторі), у XIX ст. – на історії (зовнішньому часі), то в XX ст. вони відкрили новий вимір людського існування – внутрішній час. Про нього вів мову ще Августин Блаженний. Але тільки у XX ст. він привернув до себе належну увагу. Ця ідея отримала яскраве продовження не тільки у філософії (екзистенціалізм), але й у художній літературі (творчість М. Пруста, Т. Манна та ін.).

На основі нового розуміння часовості людського існування відбулося переосмислення часу як характеристики буття. Відмінної від уявлень класичної науки інтерпретації набула й ідея часу стосовно світу. Бергсон розрізняє час, яким оперує наука, і реальний час, представлений у конкретному акті свідомості. Час, яким оперує механіка, є, на його думку, просторовим часом (підміною часу простором). Цей час однорідний, складається із стандартних відрізків, подібних до лінії на поверхні, він повторюваний, зворотний. Справжній час, з яким людина стикається насамперед в досвіді, в діяльності свідомості, є потоком незворотної послідовності подій. У житті час – це неперервний потік, тривала незворотна плинність.

Таке розуміння часу співзвучне його розумінню в синергетиці – новій науковій дисципліні, яка постала (вірогідно, не без впливу ідей Бергсона) в другій половині XX ст., обіцяючи здійснити переворот у формі наукового знання. У бергсонівському розумінні час як проста тривалість подій (саме так він функціонує в механіці, хімії, фізиці), час, змодельований на просторі, позбавлений таких суттєвих рис реального часу, як неперервність і незворотність. Механічні, фізичні та хімічні процеси членуються і можуть розвиватися в прямому і зворотному напрямах. Вода, наприклад, безкінечну кількість разів замерзає і розмерзається. На основі цих процесів не можна вибудовувати час як щось неперервне і незворотне. Навіть зміни станів планети як матеріального тіла не дають підстави, на думку деяких дослідників, які наслідують Бергсона, для формування такого часу, оскільки вони не є принципово незворотними. Тільки виникнення життя, вважають вони, принесло незворотність у розвиток Землі. Життя за своєю суттю незворотне; перетворюючи неорганічну матерію, воно надало незворотності її формам. Тому тільки на основі життя можна вибудувати незворотний час.

«Творча еволюція» мислиться ним як недетермінований, тобто позбавлений причинної зумовленості процес. Мислення за моделлю «причина – наслідок» передбачає повторюваність. Насправді ж, на думку Бергсона, де є повторюваність, там відсутнє життя. Світовий процес неповторюваний, а отже, довільний, свободний. Свобода є основою творчої еволюції подібно до того, як вона є засадою художньої творчості. Завдяки цьому концепція творчої еволюції мислиться як процес недетермінованого (вільногo), неповторюваного і безперервного творення все нових і нових форм, кожна наступна з яких, відштовхуючи попередню, в якій згасла творча енергія, піднімається на вищий щабель.

Відповідно до такого розуміння буття Бергсон запропонував власну концепцію пізнання. В пізнанні людини він розрізняв інтелект і інтуїцію. Інтелект зводить життя (процес, діяльність) до сукупності речей інертних і незмінних (подібно до того, як рух у кіно представляється через сукупність статичних кадрів). Він членує, класифікує, вираховує, передбачає, тобто спрощує життєві процеси, щоб практично ними оволодіти. Мета інтелекту – оволодіння світом, а це легше досягти через спрощення, стандартизацію, огрублення. Так, на думку Бергсона, діє і наука. Мета її не пізнання суті світу, а практичне оволодіння ним. Для цього достатньо виділяти, схематизувати і класифікувати повторюваності. Сутність життя, на думку Бергсона, не схоплюється інтелектом. Він, подібно до голови Медузи горгони, омертвляє життя. Його здатна схопити лише інтуїція. Інтуїція, яка, на відміну від інтелекту, є незаінтересованим спогляданням світу, здатна проникнути в живе конкретне, активне життя. Метафізика, тобто філософія, на відміну від науки, що прагне оволодіти світом за допомогою інтелекту, проникає в сутність життя за допомогою інтуїції.

Наука (інтелект) розглядає світ крізь призму потреб, практичних інтересів людини. Інтуїція вільна від такого інтересу, вона, образно кажучи, прагне побачити речі такими, якими їх створив Бог (творча еволюція), безвідносно до людини. Саме інтуїція і здатна, на думку філософа, побачити за фрагментами реальності процес творчої еволюції.

Соціальні погляди Бергсона викладені в праці «Два джерела моральності і релігії». Розглядаючи закрите і відкрите суспільства, перше він вважає подібним до мурашника, консервативним, статичним, яке прагне нівелювати індивідів. Друге, на його думку, прогресивне, передбачає максимум індивідуальних відмінностей. Мораль у закритому суспільстві тримається на утиску, примусі, звичці; у відкритому – на братерстві людей, вона добровільна і свідома, вільна і творча. Відповідно і релігія в закритому суспільстві є релігією раба, у відкритому – вільної особи. Таким він вважав християнство. Мораль і релігія відкритого суспільства рухливі, чутливі до змін, закритого – навпаки. Існування множинності закритих суспільств є перешкодою для еволюції людства.

Ще одним із натхненників християнського персоналізму ХХ ст. був М. Шелер. Він народився 22 серпня 1874 року в Мюнхені. Ще в юні роки М. Шелер відійшов від юдейської та протестантської релігії і наблизився до католицизму. Католиком М. Шелер став у 25–річному віці (1899 р.).


8006639060864402.html
8006724909324272.html

8006639060864402.html
8006724909324272.html
    PR.RU™